Митниця
Із першого тисячоліття до нашої ери
збереглися відомості про наявність на території України митної служби. Вона
зародилася там, де були засновані давньогрецькі колонії Борисфен (острів
Березань) і Ольвія (правий берег Бузького лиману). Митниця стежила не тільки за
товарами, а й за валютою, коли з’явилися гроші. Було таке правило в Ольвії — «на
території держави забороняється купівля–продаж за іноземні гроші». Під страхом
суворого покарання купці були зобов’язані обмінювати заморську валюту на місцеві
монети. І робилося це під контролем митниці. Перші відомості про митницю у
Давній Русі належать до IX ст.
У сиву давнину на кордоні майбутньої
Черкащини було засноване селище. Саме тут перетиналися торгові шляхи, тобто путі
перевезення товарів по степових дорогах та ріках, що протікали цією територією.
Тут було митне подвір’я, де брали плату (мито) за право торгувати на прилеглих
землях. Згодом навколишню місцевість і річечку, яка тут протікала, стали
називати Митницею. Історики вважають, що саме тут зародилося поселення, з якого
почалися Черкаси.
У виданому 1809 року «Опису м. Черкас і його повіту»
говорилося: «Місто стоїть на річках Дніпрі, Митниці і Солониці; околиця міста
має 13 верст. До однієї версти оної місто розділяється на дві частини: перша на
горі, друга при підошві оної».
Важливу роль у розвитку міста відіграло
козацтво, яке почало формуватися у XV столітті. На Митниці козаки будували свої
«чайки», звідси вони ходили походами у далекі і близькі краї. Лише у XV столітті
Черкаси почали будуватись на горі, а масова забудова міста припадає на початок
XIX століття. На карті першого генерального плану забудови Черкас 1826 р. (автор
проекту В. І. Гесте) є вулиця Митницька, котра пролягає у напрямку до ріки
Митниці, що несла свої води однойменним урочищем.
Із розвитком
капіталізму на Митниці зосереджувалися майже всі промислові підприємства Черкас.
Якими ж вони були? Документи свідчать: пивоварний завод належав австрійському
підданому Матвію Гомолці, на ньому працювали 10 робітників; на салотопному
заводі міщанина Марка Мединського було 5 робітників, а на цегельному заводі
міщанина Кіндрата Чорного були зайняті 11 робітників.
Єдиним порівняно
великим підприємством того часу був рафзавод. В яких важких умовах працювали там
люди, повідав наш земляк, класик української літератури І. С.
Нечуй–Левицький у повісті «Микола Джеря».
Сюди ж, на Митницю підходила
від залізничного вокзалу колія з переїздом по бульвару Шевченка і залізобетонним
тунелем під вулицею, побудована в 1909-1910 рр. Тунель виходив до Чорного Яру у
напрямку до Дніпра.
Річище Митниці можна помітити і нині, особливо як
тануть сніги навесні або ллє добрий дощ восени. Як іде злива, то з обох боків
котельні, що побудована впоперек річища, та школи № 9 (тепер гімназії) вулиця
Максима Горького стає непрохідною — висока вода тече таким бурхливим потоком, що
подолати його без гумових чобіт годі й сподіватися. Стічні ями не встигають
вбирати її, вона стрімко біжить у напрямку Машбуда і далі. А старожили
пам’ятають, що раніше під час рясних злив Гостромогильною вулицею текла справжня
річка. На одному боці вулиці стояли будинки і на іншому теж, а посередині було
річище, усипане камінням і піском, а восени ще й перемитими волоськими
горіхами.
Зростав робітничий клас, зміцнювалась його свідомість. На
Митниці зародилась перша міська організація РСДРП, а в березні 1917 року
містилася штаб-квартира Ради робітничих і солдатських депутатів. Саме на вимоги
страйкуючих робітників (1905 р.) був введений 8-годинний робочий день на
рафзаводі, відкрита їдальня для робітників і побудована школа для їхніх дітей.
Частина тих будівель збереглася до наших днів: майстерні трудового навчання у
школі № 15 та їдальня рафзаводу, Палац культури.
Залізниця, що будувалася
на околиці міста, з часом опинилась в його середині. Вона діяла ще після
закінчення Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., з’єднувала залізничний
вокзал із ДОКом, нафтобазою, цвяховим заводом і причалом на Дніпрі. Там були
пляжі з чистими, золотистими, співучими пісками та озерцями з білим і жовтим
лататтям. По узбережжю Дніпра йшла «шосейка» (шосе Молотова) і вулиця
Шолом–Алейхема, нині Юрія Гагаріна. Тепер все це поглинули води Черкаського моря
— так називають черкащани ту частину Кременчуцького водосховища, що прилягає до
Черкас.
Коли залізницю перенесли далі за межу міста (1962 р.), по насипу,
що залишився, пролягла вулиця, яку в різні роки називали по-різному: Залізнична
(1962), Патріса Лумумби (1962–1969) і Приморська (1969–1982). До 40-річчя
Перемоги під Сталінградом на честь черкащан — учасників Сталінградської битви у
роки Великої Вітчизняної війни вулицю назвали ім’ям Героїв Сталінграда. Вона
починалася Площею імені Героїв Сталінграда на перетині її із бульваром Шевченка.
Окрасою площі була «Зірка героїв», виконана із нержавіючої сталі. На превеликий
жаль, влітку 2006 року руки вандалів не здригнулися — вони зняли з п’єдесталу
«Зірку героїв». І невідомо, чи буде вона поновлена...
А вулиця Героїв
Сталінграда веде до нового мікрорайону міста, що був побудований на намивному
грунті. Так вирішили черкаські архітектори: використати мілководдя для створення
нового житлового масиву. У 12-, 14- і 16-поверхових будинках — крупнопанельних,
збудованих у напрямку до річпорту, і цегляних, зведених уздовж набережної —
черкасці одержали 4800 квартир.
Планувалось створити тут систему
островів, гідропарк, спортивно-прогулянкову зону, пляжі та ін.
Треба
сказати, що будівельники таки добре потрудились, створили великий житловий масив
із дитсадками, школами, торговельними центрами, новими вулицями (Сержанта
Смирнова, Козацька, Героїв Дніпра), зеленокучерявими скверами, затишними
куточками... У скверах — лавочки, на превеликий жаль, понівечені «хазяйновитими»
людьми: дерев’яні сидіння зняті всі до одного, залишились самі цементні опори.
Немає ні одного ліхтаря, сумно стоять тільки стовпчики...
Окрасою нового
мікрорайону є молоді мами з малюками, багато тут і пенсіонерів з газетами. У
центрі величенької галявини височіє пам’ятник із рожевого граніту: «Героям
Великого Жовтня та громадянської війни. В день 70-річчя Великої Жовтневої
соціалістичної революції. Вдячні черкащани».
Серед буяння зелених дерев і
осінніх квітів на стіні багатоповерхового будинку зберігся бронзовий пам’ятний
знак у вигляді розгорнутої книжки, сторінки якої освітлює полум’я смолоскипу.
Напис повідомляє: «Вулиця названа ім’ям сержанта Івана Федоровича Смирнова, який
загинув при визволенні Черкас 1943 року».
Ближче до вулиці Сержанта
Смирнова, у сквері зберігся другий пам’ятний знак «Зірка Героїв Сталінграда»,
виконаний із нержавіючої сталі. Він височіє і нагадує: пам’ять
незгасна!
Дійсно, пам’ять незгасна. Люди живуть у новозбудованих
квартирах, діти виховуються в садочках, навчаються в школах, молодь працює над
примноженням краси рідного міста. На вулиці Козацькій працюють школи № 32 і 33,
дитяче кафе «Марина». Школі № 33 присвоєне ім’я видатного українського поета
Василя Симоненка, що прожив у Черкасах шість останніх років свого життя. Тут же
працює «Світлиця» — музей імені Василя Симоненка і літературно-мистецька студія
школярів.
За базаром, ближче до річкового порту, на галявині між
висотними будинками є пам’ятний знак, складений із п’яти брил рожевого граніту,
огороджений скромним бордюром. На найбільшому камені табличка: «В этом районе
будет установлен памятный знак в честь бойцов 38-й армии, героически оборонявшей
город Черкассы в августе 1941 года».
А далі тролейбус довезе нас до
річкового порту, побудованого разом із створенням Черкаського моря (1959 р.), що
омиває місто.
Річковий вокзал, побудований 1962 року за проектом
архітектора М. Чурликіна, довгий час був окрасою цієї частини мікрорайону,
місцем відпочинку черкащан і гостей міста. Прилегла територія пашіла трояндами,
гвоздиками і дуже духмяним алісіумом...
Зустрічав черкаський причал і
пароплави, і стрімкі «ракети» й «метеори» (судна класу річка–море), і
катери.
Маємо нагоду пригадати, що Черкащина є батьківщиною
Придніпровського пароплавства.
1823 року на березі річки Ольшанка були
побудовані верф і перший пароплав з ласкавим ім’ям «Бджілка». Це біло-голубе
диво з трубою і мотором потужністю у 30 кінських сил створили місцеві майстри.
Виписані з Німеччини механіки не впоралися з мотором. Тільки місцевий коваль
Вернигора зумів завести його. І от під звуки оркестру і дзвонів, з благословення
священика рушив у своє перше плавання за маршрутом Черкаси — Дніпропетровськ
перший на Дніпрі пароплав. «Бджілка» вірою і правдою служила людям 10 років. Аж
поки не затонула під час бурі. Залишки пароплава, підняті з дна ріки,
зберігаються в Києві в Археологічному музеї.
До 150-річчя з дня
заснування Придніпровське пароплавство було відзначене орденом Трудового
Червоного Прапора.
...Отже, виник новий мікрорайон. Як його назвати?
Архітектори запропонували, а черкащани підтримали ідею назвати новий мікрорайон
«Митниця». Чому? Бо «і в назвах повинен бути черкаський колорит». Район новий, а
назва стара! Данина пам’яті: Митниця — це сама історія, далека і близька,
пам’ятна і незабутня. Назва «Митниця» — це пам’ятник далекому минулому
міста.
У всіх словниках є таке слово, наводяться його пояснення, воно
відоме з давніх давен. Тільки в Черкасах це слово набуло глибокого топонімічного
значення: назва района — наша, місцева, існує тільки в Черкасах.
Галина ВОЛОШИНА — краєзнавець, член Національної
спілки журналістів України
|
